Катастрофа, якої ще не знав світ! Аварія на Чорнобильській АЕС - 30 років по тому. Хроніка, факти та невідомі історії очевидців. Повернення у Прип'ять та зізнання телефонисток, які в перші години після аварії стали свідками найстрашніших переговорів.

- Привет. Какими судьбами?

- Решила проведать.

- Молодец… Чаек попьем?

- Попьем.

Дві найліпші подруги - Валя та Женя. Нерозлучні більше 30 років. Вони - сусідки. Раніше разом працювали в Чорнобилі - телефоністками.

- У меня был позывной ПЯТАЯ.

- А у меня ШЕСТОЙ. В день аварии я работала с 17 до 24… В 20.20 уже начали звонить все города, все правительство: что у вас случилось?

Прості телефоністки намагалися підслухати важливі розмови, коли з'єднували на міжмісто чорнобильських керівників із Києвом чи Москвою.

Валентина, телефоністка:

- Указание было молчать. Никому ничего не говорить. На всех сменах сидел, особенно ночью, когда я работала, сидел сотрудник КГБ.

Вони хотіли бодай якусь інформацію - що тієї ночі сталося на АЕС.

Євгенія: 

- Паника была. Радио не говорило, не объявляло. Слухами прошла молва, что случилась авария.

Телефоністки були першими, хто таки дізнався про страшну трагедію.

Валентина: 

- Метео сообщало в Москву, и мы знали, что радиация превышает в 950 раз. Он ее еще спросил: может, вы неправильно замеры сделали - она сказала: нет, все правильно сделала.

Потім з'єднували різних керівників, які довго вирішували - евакуювати людей чи ні. Жителів Прип'яті вивезли через добу після вибуху. А чорнобильців... за тиждень!

Геннадій Стамбула, кореспондент: 

- Це - центр Прип'яті. 30 років тому тут зупинився час. Місто назавжди залишилося в Радянському Союзі. До Чорнобильської АЕС десь два кілометри. Нині рівень радіації перевищує норму майже в чотири рази.

- Это и есть дом, в котором я жил. На 4 этаже.

Валерій Миколайович знає тут кожен куток. Хоча й минуло вже 30 років. Але все таке ж - рідне. Його 85-та квартира.

- Здесь была зала, это кухня была. Это лапочки-дочки книга…

Валяється чорно-білий телевізор. Стоїть електрична плита. Навіть збереглася модна на той час імпортна стінка. Зараз, жартує Валерій Миколайович, тут навіть жити можна. Бо 20 мікрорентген - цілком безпечні для здоров'я.

- Тянет сюда, все-таки жизнь прошла молодая, дети поднимались здесь…

Миколайович так і залишився тут, у Чорнобилі. Працював водієм. Зараз на пенсії. Пасіка є. Човен. Дружина з дочкою живе під Києвом. Часто сюди приїжджає син. Господар каже: вже ніколи не проміняє свою хату на висотку у столиці.

- Это маленькая родина. Потому что здесь я родился, родители здесь жили.

- Живем - 30 год тут живем. Все в городі садимо, все їмо. Чорнобиляне такой нації, что не боятся радіації.

Микола тут наймолодший житель. Йому трохи більше сорока. За місцевими мірками він - багатій. Є корови, кози і великий будинок.

- Виходь, виходь, Лисонька … на… Сюда нельзя, бежи на поле.

Він показує своє господарство. Каже, на цьому полі невдовзі ще картоплю посадить. А потім веде в сусідній будинок - там справжнісінький скарб.

- То в сарае каком-то, то в хате у когось стояла…

Микола це збирав у зоні - домашнє начиння, іграшки. Збереглися ще газета за 86-й рік, старі фото, млин. Багато всього. В окремій експозиції - скляні пляшки з-під ситро.

- 10 копеек, без вартості посуди.

- А одна пляшка кошутвала пам'ятаєте скільки?

- 20 копійок.

Це лише єдина пам'ять, яка залишилася від того Чорнобиля. Микола мріє: може, колись тут буде музей. Іноді сюди заходять туристи - подивитися, як живуть самосели.

Галина: 

- Мы обижаемся, что нас называют самоселами. Самоселы - сами заселились у чужие хаты. Это самоселы. Но мы живем в своих хатах.

Галина Федорівна не покинула рідного міста після вибуху на ЧАЕС. Та й особливо ніхто її не змушував. А працювала вона тоді завідувачкою в дитсадку.

- Утром нас вызвали в горком партии и сказали, чтобы мы ни в коем случае не уезжали, потому что будете дезертирами. 

Так і залишилася. Сьогодні тут живуть 240 людей. Галина Федорівна знає кожного. В Чорнобилі вона головна активістка - щось на кшталт мера. Воює за відродження міста.

- Хозяйка!

Господиня тут - Поліна Захарівна. Енергійна бабуся. Так одразу й не скажеш, що їй 90. Вона найстарша в Чорнобилі.

- Встаю рано. Поработаю в огороде. Зайду позавтракаю. Опять в огород.

Поліна Захарівна за день до аварії на станції поїхала до Києва доглянути за онуком. А коли повернулася - Чорнобиль спорожнів. На околиці стояли військові - нікого не пускали. Щоб потрапити в рідну хату - довелося обхитрити охоронців.

- Я обішла ліс. Мост пройшла. Ідуть машины робочіє - я подняла руку, вони взяли мене. Привезли в Чернобиль. И я прийшла в свою хату. 

- І не виходили отсюда більше?

- Неа!

Тепер із Чорнобиля вона ні ногою. Ні за що не проміняє свій город на мегаполіс.
 
- А людей масса, сюди-туди тикаешься. Те тебе торкнуло, пхнуло. Хіба це жизнь…

Захарівна часто ходить до місцевої церкви. Там багато років править отець Миколай. Він розповідає: під час другої світової двічі намагалися підірвати.

- Люди легли на паперть этого храма и сказали: взрывайте с нами.

Після чорнобильської трагедії святиня майже 10 років стояла під замком. Отець Миколай згадує: диво було - на вулиці прилади показували до сотні мікрорентген, а в храмі - радіації взагалі не було. Зрештою, коли міліція втомилася пручатися парафіянам - церкву таки відкрили. Пограбувати святині люди не дозволили.

- Чернобыляне не дали. Все равно оно радиоктивное. Люди узнали. Стали на защиту и ничего не дали.

По великих святах тут збираються всі чорнобильці. Ставлять свічки та моляться - за відродження зони.

Колишні телефоністки з Чорнобиля - Валентина та Євгенія - за багато років уже змирилися, що ніколи не повернуться в місто своєї молодості. І вже ніколи не візьмуть телефонну трубку - як тоді в чорнобильському вузлі зв'язку. Залишилися тільки фотографії й доза радіації.

Євгенія: 

- Это боль и печаль, так атом нас разбросал по всему свету. А за домом душа все равно болит. Это жутко было... Жутко… Паника... Машины кругом... Военных много было... И все как в кошмаре, как в каком-то фильме…