Третина дітей в Україні страждають від насилля. Притому не тільки фізичного. Нині переважає психологічний тиск. Про те, що порушують права малечі, дорослі іноді навіть і не здогадуються. Називаючи процес - вихованням. Як жорстке виховання сприймає сучасне українське суспільство і влада?

Олена Ткаченко, кореспондентка:

- В цьому сюжеті не буде жодного кадру насильства, надто над дітьми. Мету маємо іншу - привернути увагу до цієї проблеми. Бо ледь не третина малечі зазнає усіх чотирьох видів насильства - психологічного, фізичного, економічного й сексуального. А деякі дорослі навіть й не підозрюють, що порушують права дітей.

Світлана Павлиш, експерт проекту Ради Європи:

- 39% вважають, що виховання не можливе без застосування насилля, нажаль, цифра дуже висока.

Сенсаційні результати отримали координатори проекту Ради Європи, які провели в Україні опитування серед дітей і дорослих про насильство в їхньому житті. Із майже двох тисяч респондентів - школярів 12-17 років - більш як третина зізналися - їх карають фізично. Одкровення підлітків вражали. 

- Їх били ременем, лозиною, тягали за волося, давали ляпасів, замикали в приміщенні, їх зв'язували або приковували.

І це попри те, що українське законодавство забороняє застосування фізичних покарань. Це прописано навіть не в одній статті кількох кодексів!

Світлана Павлиш, експерт проекту Ради Європи:

- Це стаття 150 сімейного кодексу, 151, 289 - цівільного кодексу, у нас це явище, нажаль, відбувається.

Про це навряд чи навіть здогадувався чоловік із Сум, який у п'яному чаду ледь не до смерті забив пасинка. 

Світлана Кравченко, сусідка постраждалого:

- Он бил его носками, бил как взрослого человека, я такого еще не видела, сколько… вообще, понимаете? Рука была, я взялась за руку, вроде сломанная палка. Он еще за эту руку, шо сломал, и тянул его.

Чоловіка затримали: не відкрутитись, бо бив на очах сусідів. Та зазвичай, якщо сварка тет-а-тет, діти - мовчать.

Ігор Гуцуляк, керівник проекту Ради Європи:

- На приблизно 100 тисяч звернень взагалі про домашнє насильство, приблизно тільки 1 тис надходить від дітей. Ситуація не відповідає дійсності, це зрозуміло, навіть без глибинного дослідження.

Такий вже менталітет - розводять руками у Міністерстві соціальної політики.

Наталя Федорович, директор Департаменту Міністерства соціальної політики України:

- Без зміни суспільної думки жодна система як найкраща не буде працювати. Якщо, наприклад, жінка, яка стала жертвою насильства і зголосилась сьогодні ввчечері, завтра вранці не буде заперечувати в РВ міліції, що цього не сталося, якщо батьки не перестануть говорити: це моя справа - б'ю я дитину чи не бью.

Та вади суспільства, на які посилаються чиновники - не єдина проблема. Не меншою є і безвідповідальність самих соціальних служб. Чиновниця показує цілий список з переліком соціальних установ, куди можна звернутися по допомогу постраждалим від насилля. Утім, в реальності все працює зовсім не так, як малюють в своїй уяві в Міністерстві соціальної політики.

Яніна, сусідка:

- Я говорю: Егорушка, что случилось, говорю, ты упал? Не, меня папа побил. У ребенка было все лицо - все в сплошних гематомах. Это на самом деле ужасно.

Реакція соціальних працівників у цій сумній історії показова. Їхній девіз - невтручання.

- Як допомогти в даному випадку хлопцеві? Якщо всі кажуть, що батько його б'є?

- Нет, не б'є, це був нещасний випадок, ну ми не може сейчас казать, идет следствие...