20-річний герой. Десантник із Вінничини, ризикуючи собою, врятував життя цілого екіпажу БТР. Під час чергового бою в зоні АТО в Лисичанську у броньовика терористи поцілили гранатою. Вона залетіла всередину кабіни. Проте мужній хлопець не розгубився: за лічені секунди встиг схопити небезпечниого предмета й викинути його назовні. Сам втратив руку. Нині бійця лікують у Військовому шпиталі.

- Автомат командира пішов, забрав, і получаєтся, коли він вже внутрь запригнув, я пішов закривати апарель, і в цей час з окопів граната прилетіла. Вона прилетіла і прямо в апарель попала. Тобто залетіла внуть. Мені на скамєйку. Де я сидів. От і всьо. Зразу побачив, що граната не наша. Що немає ричага - тобто вона вже в бойовому положенні і зараз от-от вибухне. Спочатку був перший рефлекс - випригнути. Але потім дивлюсь: по-перше, екіпаж у машині сидить. По-друге, дивлюсь, окопи попереду. І ми могли б ще, з  БТРа випригнувши, наприклад, очеріддю нас там зрізати зі зброї якоїсь стрілецької. Так шо я бистро вирішив.

Саме такі останні спогади Владислава Кузнецова про війну на Донбасі. Під Лисичанськом їхня бойова машина потрапила в пастку, влаштовану терористами. 

Владислав Кузнецов, поранений десантник:

- Я її викинув, получається. Але руку не встиг забрати. І трохи постраждав…

Біля Владислава, на сусідньому лікарняному ліжку - врятований ним один із членів екіпажу - Артем. Хлопець вдячний побратимові за другий шанс на життя.

Артем Вишемірський, поранений десантник:

- Він зразу викрикнув: Граната! От. І я повернувся правим боком до неї. Воврємя зрєагірував і практічєскі вспів викинути. Сам взрив відбувся вже не в середині БТРа. А снаружи. Просто часть осколка  прйшла. То єсть, єслі б він не викинув, то було б похуже.

Разом з хлопцями у шпиталі друзі й родичі. Що Владислав обов'язково повернеться живим - щиро вірила його сестра Аліна. Дівчина усіляко дбає про комфорт брата, не відходить від нього ні на хвилину.

Аліна Павлюк, сестра пораненого:

- Як ми його побачили - він був повністю в зеленці. Тільки-но очі світилися, і все, і посмішка! Оце саме приємне, що була посмішка. От навіть тут на телефоні видно, що він посміхається. Ноги в бінтах, в гіпсах, просто в одних трусах… Ні речей, нічого  немає. Емоціїї - просто це не можна передати! Ні побажати нікому: ні злішому ворогу, навіть не побажаєш побачити того, що побачила я.

20-річний десантник радіє, що живий, і не вважає себе героєм. Каже, одне, чого потребує - сучасного протеза замість ампутованої руки. Щоб було куди в майбутньому надіти весільну обручку.