20-летний герой. Десантник из Винницкой области, рискуя собой, спас жизнь целого экипажа БТР. Во время очередного боя в зоне АТО в Лисичанске в броневик террористы попали гранатой. Она залетела внутрь кабины. Однако мужественный парень не растерялся: за считанные секунды успел схватить опасный предмет и выбросить его наружу. Сам потерял руку. Сейчас бойца лечат в Военном госпитале.

- Автомат командира пішов, забрав, і получаєтся, коли він вже внутрь запригнув, я пішов закривати апарель, і в цей час з окопів граната прилетіла. Вона прилетіла і прямо в апарель попала. Тобто залетіла внуть. Мені на скамєйку. Де я сидів. От і всьо. Зразу побачив, що граната не наша. Що немає ричага - тобто вона вже в бойовому положенні і зараз от-от вибухне. Спочатку був перший рефлекс - випригнути. Але потім дивлюсь: по-перше, екіпаж у машині сидить. По-друге, дивлюсь, окопи попереду. І ми могли б ще, з  БТРа випригнувши, наприклад, очеріддю нас там зрізати зі зброї якоїсь стрілецької. Так шо я бистро вирішив.

Именно таковы последние воспоминания Владислава Кузнецова о войне на Донбассе. Под Лисичанском их боевая машина попала в ловушку, устроенную террористами.

Владислав Кузнецов, раненый десантник:

- Я її викинув, получається. Але руку не встиг забрати. І трохи постраждав…

Рядом с Владиславом, на соседней больничной койке - спасенный им один из членов экипажа - Артем. Парень благодарен побратиму за второй шанс на жизнь.

Артем Вышемирский, раненый десантник:

- Він зразу викрикнув: Граната! От. І я повернувся правим боком до неї. Воврємя зрєагірував і практічєскі вспів викинути. Сам взрив відбувся вже не в середині БТРа. А снаружи. Просто часть осколка  прйшла. То єсть, єслі б він не викинув, то було б похуже.

Вместе с ребятами в госпитале друзья и родственники. Что Владислав обязательно вернется живым - искренне верила его сестра Алина. Девушка всячески заботится о комфорте брата, не отходит от него ни на минуту.

Алина Павлюк, сестра раненого:

- Як ми його побачили - він був повністю в зеленці. Тільки-но очі світилися, і все, і посмішка! Оце саме приємне, що була посмішка. От навіть тут на телефоні видно, що він посміхається. Ноги в бінтах, в гіпсах, просто в одних трусах… Ні речей, нічого  немає. Емоціїї - просто це не можна передати! Ні побажати нікому: ні злішому ворогу, навіть не побажаєш побачити того, що побачила я.

20-летний десантник радуется, что жив, и не считает себя героем. Говорит, единственное, что нужно - современный протез вместо ампутированной руки. Чтобы было куда в будущем надеть обручальное кольцо.