Вони втекли від війни. Щоденно сотні людей їдуть якнайдалі від обстрілів. Більшість із них, коли покидали домівки, гадали, що невдовзі все скінчиться. Та не судилося. Нині переселенці міркують, як виживати в нових умовах.
Щодня до Артемівська приїжджають сотні переселенців. Переважно - мешканці Горлівки, Попасної, Донецька. Охочих розповісти свою історію втечі від війни - небагато. Та ця жінка сама зупинила нас.
Оксана, переселенка з м. Горлівки:
- Ужас такой. Я сколько живу, 37 лет, я такого не видела издевательства над людьми. Изверги, у меня на глазах, у меня даже пуля есть эта, которую они стреляли. Детки. Одному ребенку 7 месяцев, другому - 2,5… они не посмотрели, они меня били, они Яну били, жену - глаз отакой наплывший.
До Артемівська жінка приїхала, щоб переоформити пенсію чоловіка, який після знущань нині прикутий до ліжка. Її шлях, як і решти переселенців на мирній території, розпочинається зі звернення до управління соціального захисту населення.
Інна Сподина, керівник управління праці та соціального захисту населення міськради м. Артемівськ:
- Когда мы регистрируем каждого проживающего, решается весь ряд вопросов, с которыми они приходят. Вопросы разные: у некоторых вопросы с проживанием, у некоторых вопросы с переводом… Это большинство перевод пенсий, перевод социальных выплат из городов, которые находяться в зоне АТО, на город Артемовск, и трудоустройство, и устройство детей в школы и детские сады.
Більшість переселенців знаходять тимчасовий прихисток у родичів і знайомих. Тих, хто взагалі без даху над головою, селять до гуртожитків.
- Спасибо, что приютили хоть как-то, ну, не на улице ж живем…
Іван та Оксана з сином втекли з Попасної після чергового обстрілу. Вагітна жінка ось-ось мала народити друге дитинча. Помешкання для цієї родини знайшли за лічені хвилини. Умовами вимушені переселенці задоволені.
Іван, переселенець:
- Первую ночь, можно сказать, в машине переночували. Спасибо, девочка приютила, а жена в роддоме была. А я с 5-летним ребенком в машине. Потом пошли, посоветовали, зарегистрировались как переселенцы, и нас направили сюда. Здесь приютили, персонал хороший, отзывчивый.
А це ще одна сім'я. Вони втекли з Первомайська Луганської області. Четверо жынок мешкають у невеличкій кімнаті. На умови не скаржаться. Молоді шукають роботу, стары переводять пенсійні рахунки й чекають на виплати.
- Зима идет, а мы голые…
- Мы ж то без денег. Мы выскочили…
- На работу не принимают здесь переселенцев.
- Чем аргументируют?
- Боятся. Тем, что мы с Луганской области, с г. Первомайск - значит, мы все сепаратисты тама. И здесь устроиться на работу на рынок. Сначала на 10%, потом на 5, потом на 1%. Это сдала кассу на 400 грн. овощей и 4 грн мне дают зарплату.
- Много волокиты со всем, с карточками. Там ждешь, кому 2 недели, кому месяц, кому 2. Но по возможности, оказывают помощь. Спасибо, что мы под крышей, и помыться - это главное. И каши дают, и маслице, но деньги все равно главное. Как без денег?
Усім вимушеним мешканцям цього гуртожитку місцеві допомагають як можуть. Після місяців війни люди нарешті живуть у спокої.
- Здесь я получила от чужих людей, незнакомых, столько внимания, столько заботы, столько всего - плакать хочется. Чужие люди помогают, а свои, те, кто должен заботится о стариках, те сегодня не дают нам умереть хотя бы в мирном… в своем доме.