Допомагати одне одному. Незалежно від того, хто з якого реґіону і з якими труднощами зіткнувся. Цю науку винесло українське суспільство з політичних і воєнних подій, котрі випали на долю нашого народу. Люди стали ближчими й чуйнішими. І в цей буремний час допомагають не лише армійцям у зоні АТО, а й тим, чиї нещастя не пов'язані з Донбасом. Наш сюжет - про жіночий монастир Афонської ікони Божої матері в Житомирській області, двері якого відчинені для кожного.

Емілія Дєнєжна, кореспондент:

- Чужого горя не буває - переконані насельниці цього монастиря. Тому відкривають двері святої обителі для всіх знедолених, що потребують допомоги. Підтримку і тепло тут знаходять і діти-сироти с фізичними і психічними вадами, і невиліковно хворі.

Надають черниці прихисток таким людям вже кілька років. Хтось одужує і їде з монастиря, хтось іде з життя. Нині сестри дбають про онкохворого Георгія. Допомогти хлопчику не в змозі найліпші лікарі світу, у його випадку час - на дні. Батьки привезли сина сюди замість госпісу.

Ганна, мати онкохворого Георгія:

- Завдяки монастирю я відчула, що можна радуватися і тому, як коли твоя дитина здорова, бігає, і все добре. І тому, коли дитина навіть в такому стані, ти відчуваєш цю благодать. Як на російській мові уміротворенность. Тому що тут набагато легше і дитині, і набагато легше нам батькам.

Опікуються в монастирі й дітками з особливими потребами. Йдеться, головно про вихованців Новоборівського будинку-інтернату, які страждають від помірної розумової відсталості. Їхня доля дуже непроста. Через психічні, інколи і фізичні вади, від малих відмовилися або одразу після народження, або згодом. У закладі вони перебувають з п'яти до тридцяти п'яти років, потім потрапляють до психоневрологічного інтернату, а згодом - до притулку для людей похилого віку. Шансів вийти за межі стін у сиріт майже немає.

Матінка Катерина, настоятелька монастиря:

- Ми просили директора, аби ці діти приїжджали побули в нас, пожили в монастирі. Так як їх 90, то вони по черзі приїжджають, групками до нас. Зразу вони давали нам найкращих дітей. Але потом вже згодом брали їх всіх. І ті, Які ручок не мають, пальчиків не мають. І ті, які трошки хуліганять, якісь непослушні діти. Але вони так до нас привикли, що як побачать, що ми з любов'ю до всіх відносимось, і всім хочеться дати таку радість, і якось вони перевиховуються в монастирі.

Це - чудове місце для реабілітації для таких недужих. Раніше їх влітку возили на море, але нині можливості немає. Натомість, на території святої обителі є ліс, водойма, страусина ферма, город, виноградник.

Маргарита, вихованка інтернату:

- Як приїжджаєш сюда, то дуже спокойно стає. Хорошо ставляться. До нас нормально ставляться, занімаються з нами.

Монахині допомогли облаштувати в інтернаті маленьку церкву. А стіни в міні-капличці розмалювали талановиті працівники дитбудинку.

Володимир Корбут, директор Новоборівського дитячого будинку-інтернату:

- А ікони, які ви тут бачити, це ті речі, які нам подарив монастир жіночий, село Кіпяче, матушка Катерина. Вони завжди нам допомагають, вони часто до нас приїздять, привозять і писанки, і все, що вони можуть нам привезти, вони нам привозять. Подарунки дітям, і банани, і апельсини. Ми їм завжди раді. Наші діти в цьому році п'ять груп відвідало монастир. І наші діти приїжджають звідти духовно більш освічені і більш розуміючи що таке Бог, що таке добро і що таке життя.

Допомагають черницям робити добру справу й волонтери з мирян. У монастиря і дитбудинку є навіть сторінки у соцмережах. Завдяки небайдужим людям інтернат - дуже охайний. А чуйні працівники інтернату роблять усе можливе аби розвивати дітей.

Наталя Литвинчук, інструктор праці:

- Якщо подумати про те, що ці діти хворі, і розумово не всі розуміють, як це працювати, то ви самі бачите по роботам, яка це краса. Ось наприклад дівчинка, в неї немає зовсім навіть пальчиків, в неї нігтики ростуть з культишечок, а яку роботу вона виконує. Із задоволенням. Вона хоче бути не гіршою від інших, і старається.

Ці діти з особливими вадами дуже чутливі до зовнішньої уваги. Вони почуваються щасливими щоразу, коли до закладу приїжджають гості, і до кожного тягнуться як до найближчої людини.