Справжню собачу вірність уже місяць бачать жителі волинського села Маяків. Господарі вночі викинули пса на зупинці і втекли. Відтоді тварина з того місця не зрушить. Знай придивляється до зустрічних автівок з надією помітити своїх господарів. Історія волинського Хатико.

Невеличкого песика з розумним поглядом і доброю вдачею нині називають Пушком. Бідолашний - тепер улюбленець цілого села, бо довів, що тварини теж плачуть. І не від побиття чи голоду, а людської черствості. Щойно собака став нецікавим для своїх господарів, враз опинився під лісом на лютому морозі.

Олена Богданюк, жителька с. Маяків:

- Машина зупинилася, і чи стук був - я не знаю. Виглянула в вікно - собака дуже пищала. Побачила вже оцю собачку. Вона кульгала дуже сильно. В неї лапка навиворіт, коліна перебиті в крові. Вона на зупинці сиділа.

Відтоді з місця свого мешкання тваринка - ні лапою. Три дні, кажуть люди, лише вила і вдивлялася в кожну зустрічну автівку. Та забирати чотирилапого симпатягу горе-хазяї не квапилися. Тож довелося Пушкові призвичаюватися до нових сусідів.

Ірина Бовчанюк, жителька с. Маяків:

- Погляд такий розумний. Так, як ніби все когось чекає, виглядає. Почали підкормлювати його. Зранку йду на роботу - несу їсти, дівчата вдень приходять. Є ще у нас медсестра. Вона ввечері їде з лікарні, то теж йому щось купить і несе.

Проте, брати їжу від чужих людей волинський Хатико почав не одразу. Лише коли зрозумів, що його не скривдять. Почав вряди-годи метляти хвостом, відходити від зупинки на кількадесят метрів. Коли люди побачили, що пес потроху оживає, з великої картонної коробки змайстрували йому буду. Долівку застелили шматтям, щоби не було холодно. Дехто навіть забирав знайду на нічліг.

Тетяна Плюшко, жителька с. Маяків:

- Ми вирішили забрати до себе, щоб він в нас жив. Прийшли, забрали з внуком. Але не могли його довго тримати, бо він дуже пищав. Ми його назад занесли на зупинку, і так він лишився тут жити. Хто б його взяв - кажуть, він затриматися довго не міг, тікав.

Тепер Пушок - місцева знаменитість. Годувати його молоком, хлібом чи іншими ласощами приїжджають навіть із навколишніх сіл. Пес усіх вітає радо, й віднедавна дозволяє взяти себе на руки.

Тетяна Плюшко, жителька с. Маяків:

- От ласкаєш його, говориш - він відповідає ласкою. І гавкає постійно, ніби розмовляє. Так. Йдемо ми зі школи - він гавкає, щоби підійшли, погладили. Погладиш, він заспокоїться. Значить, можна йти нам…

Та попри приязні стосунки з місцевим людом погляд Пушка все одно смутний. Собаче серце досі крається. Тому волинський Хатико сідає край дороги і проводжає поглядом кожну зустрічну машину. Даремно сподіваючись на людське сумління.