Герої великої вітчизняної. Учасників тих страшних подій стає все менше, і життя в них нині несолодке. Та ветерани зізнаються: навіть поганий мир краще за війну. Історія одного вояка - від Олени Ткаченко.

Чернігівська область. Околиця міста Носівки. На великому гранітному камені сотні прізвищ. Це згадка про тих, хто став жертвою ворожнечі двох великих держав багато років назад.

Олена Ткаченко, кореспондентка:

- Поростає зіллям пам'ять про тих, хто загинув у Великій Вітчизняній війні, з кожним роком меншає і тих, кому вдалося вижити. Проте ще є свідки тих страшних подій.

На три десятки місцевих сіл їх залишилося дев'яносто двоє. Тих, що бачили війну на власні очі.

Олександра Ляшенко, голова ради ветеранів Носівського району:

- Даже на 60-річчя, коли їх було на половину більше, мруть дуже, тому що самому молодшому учаснику війни 83 роки.

Про героїв Великої перемоги згадують, здебільшого, у переддень дев'ятого травня. Ось цього року підготували ювілейні медалі. До свого чималого доробку отримає таку й Степан Іванович Воронін. Чоловікові вже дев'яносто. Втім, страшні події пам'ятає, як учорашній день.

Степан Воронін, ветеран Великої Вітчизняної війни:

- Я призвался в 40-м году, школа младших лейтенантов город Тбилиси, школа младших лейтенантов, Шамьяна 25 год проучились - началась война.

На війну він пішов лейтенантом. Командував взводом. На першому завданні мав ліквідувати нацистських офіцерів, що відпочивали неподалік Краснодару. До місця призначення новобранці повзли сорок кілометрів. Тривало це тиждень - існували на самій воді. Перший ворожий пост вибили успішно. Проблеми виникли на наступному. Бився дід із німецьким солдатом один на один.

Степан Воронін, ветеран Великої Вітчизняної війни:

- Я ему еще тут пересек, он гранату, там мне сюда 8 осколков, сюда четыре.

Непритомного його принесли до шпиталю тільки за чотири дні. Одужував два місяці. А потім - знову в бій. Цього разу на Кубань.

Степан Воронін, ветеран Великої Вітчизняної війни:

- Тут противотанковый ров, июнь месяц, полный трупов, дышать нечем, отако гойдається, не знаю, що там им робили. Ночью наступаем, возьмем тот мостик - днем нас выбьют, опять на своем месте.

Там натрапив на міну. Ледь плече не відірвало. Його служба продовжилася у Криму. На четвертому українському фронті. Степан Іванович разом із підлеглими мав звільнити від німців вхід до Армянська. Билися так, що скінчилися набої. Тоді брали німецькі автомати. Врешті розчистили дорогу для основних військ. Там було нове поранення.

Степан Воронін, ветеран Великої Вітчизняної війни:

- Немцы пошли, так я в трупы зарылся. Перешли немцы - тогда меня нашли, я истекал кровью.

Не зламала його чергова травма. За кілька років участі в страшних битвах його вже не лякала смерть. Славнозвісні ж наркомовські сто грамів куштували дуже рідко.

Степан Воронін, ветеран Великої Вітчизняної війни:

- Не всегда наливали, потому что нечего было наливать. Страх перебарываешь, ни шагу назад, деваться некуда. Если ты пойдешь назад, тебя расстреляют, там были еще загряд отряды.

Найстрашніше, згадує, було в бою за Севастополь. На Сапун горі - справжнє місиво. У полон нікого не брали. Билися тільки на смерть. Після того воював у Чехословаччині та Німеччині. Там і почув добру звістку про перемогу.

Степан Воронін, ветеран Великої Вітчизняної війни:

- Хо! Не помню? Там все целовались, стреляли, обнимались друг с другом.

Війну закінчив капітаном. Отримав чимало нагород. До рідної місцини повернувся тільки за тринадцять років після закінчення боїв. Одружився, виростив чотирьох дітей. Не раз переповідав молодим події тих страшних п'яти років.

Степан Воронін, ветеран Великої Вітчизняної війни:

- Перемерзали, дощ наш, пурга наша, всякі - ні печі там, ні хати немає. Це треба понять любому. Дай бог, чтоб мои внуки, правнуки и следующие поколение, того, что я пережил, не бачили.

Вітати його зі святом приїдуть діти, онуки та правнуки. Такому привітанню зрадіє кожен ветеран.

Олена Ткаченко, Олександр Данилов, НТН.