Інвалід першої групи, переселенець з Донбасу, повісився в санаторії під Одесою. Люди кажуть - його доконала безвихідь. Петра Васильовича разом із понад сотнею таких самих інвалідів вивезли на Одещину, рятуючи від війни, але там - покинули в занедбаному санаторії. Соціальні працівники там не з'являються. Грошей не вистачає навіть на елементарну гігієну. Повертатися на Схід цим людям нікуди.

Марія Тарасова, кореспондентка:

- Колишнього викладача Донецького ВИШу Петра Заніна знайшли у душовій кімнаті для інвалідів. Тут і досі лежить його сорочка та стоять його ходунки.

Знайшла вже мертвого Петра Васильовича його приятелька пані Зоя.

Зоя Турченко, інвалід-переселенець:

- Иду, думаю, сейчас я сполоснусь. Вот, так вот, открываю дверь. Кто-то есть? Молчит. Захожу: а тут синяя пятка, нога. И веревочка.

У колективі інвалідів-переселенців 74-річний Петро Занін тримався осторонь. Днями сидів на дивані в холі. Востаннє перед смертю він розмовляв з Наталею. Спілкувалися за кілька годин до трагедії.

Наталя Шидловська, подруга загиблого:

- Я спросила, что случилось. Он говорит: Все в порядке. Он всегда говорил: Ивановна, все отлично. Но я посмотрела, я не могу забыть его глаза. Он как будто бы со мной прощался, понимаете?

Медсестра з Горлівки, що перебуває в одеському санаторії разом із чоловіком, каже: про смерть Петро Васильович не раз говорив.

Тетяна Гончарова, мешканка санаторію:

- Он говорил: Мне все надоело, я не хочу жить. Скорей бы уже моя смерть наступила. Скажу там: Васильевич, ну что вы, в самом деле! Жить и жить еще можно. Хоть и в таких условиях.

У цьому санаторії під Одесою вже майже рік живуть 119 інвалідів з Донбасу. На мешкання кожному з них держава надає трохи більше дев'ятисот гривень на місяць. Але вижити на ці гроші - майже неможливо. 

Светлана Засідкевич, інвалід-переселенець:

- Вешаться скоро тут будут все. Здесь все криком кричат, лекарств не хватает, переселенческие не платят, задерживают. Это ж ужас, человек не может себе элементарного позволить.

Найгірше тим, хто, як і Петро Занін, приїхав без супроводу. Соціальних працівників тут бачили лише раз. Тож тих, хто не може самостійно пересуватися, доглядають ті, хто самі у візку. Чому виникла така ситуація? Чиновники відповідають: забезпечити переселенців помічниками не в змозі. Не вистачає людей.

Наталя Маркевич, керівник управління праці та соціальної політики Одеської облдержадміністрації:

- Они должны обслуживать от 6 до 10 человек. Сегодня загрузка сотрудников территориального центра от 12 до 16 человек. Они физически не могут обслуживать. Может, Сергеевская громада, если у них есть деньги, сделать социальных работников, которые будут обслуживать их. Но я сомневають, что у громады Сергеевки на это есть деньги.

Але головна проблема навіть не в грошах. Інваліди кажуть: не бачать свого майбутнього. Повернутися - нікуди. А тут вони нікому не потрібні. Директора санаторію атмосфера, що склалася в колективі переселенців, відверто лякає.

Валерій Супруненко, директор санаторію:

- Мы наблюдаем на сегодняшний день посттравматический синдром. Что приводит к тяжелой психологической обстановке и внутри коллектива, и внутри самих переселенцев. И если не принимать какие-то меры, это носит характер суицида.