Приземкувату хатину з двох кімнат кавказці придбали у 92-му. Галина та Ігор, маючи трьох дітей, переїхали у Гуту до родини в пошуках безпечного життя. Заробляли майструванням меблів.
Усе пішло шкереберть через чотири роки: попиту на стільці не стало, а брати Ігоря подалися з насидженого місця під Одесу.
Подружжя залишилося сам на сам із економічними та соціальними труднощами. Через відсутність паспортів на роботу їх не брали, а якихось пільг від держави чекати було годі. Відтак мрію стати українцями біженцям довелося відкладати до наступного сторіччя.
Галина Погосова, біженка: «Тогда, в то время, когда мы приехали, зарплаты сами знаете какие были – копейки были. Тогда нужны были доллары, чтобы поехать в Киев, привезти. Зарплаты не было: он один работал. И от это тянулось, пока у нас не стал новый голова. Тогда и я стала работать. Собралась моя зарплата, и он мне дал на руки деньги, и я поехала в Киев. Это было в 2006-м году, и привезла от эти бумаги нам».
Ці папери – посвідки на постійне проживання. Нині їх родина береже, як найцінніший скарб.
За наявності таких документів, отримати вітчизняне громадянство – справа часу. Люди сподіваються, саме воно буде «перепусткою» у краще життя.
Ігор Акопджанян, біженець: «Может будет возможность работу лучшую найти, чтобы зарплата большая была. А так должен кое-где работать, чтобы держаться. – А зараз де ви працюєте? – В кочегарке. - І яка зарплата, якщо не секрет? - Пока не знаю, в этом году еще не получал, только начал».
Доки Ігор підкидає поліна у грубку, його дружина на фермі підробляє дояркою. Статки невеликі, але на коня та козу грошей стало.
Старші діти переселенців – Михайло, Рафік, Гайане – теж як можуть дають собі раду: допомагають односельчанам із сільгоспроботами, їздять на будівництво. За документи, щоправда, мають все ті ж посвідки на постійне проживання.
Іван Хомич, Гутівський сільський голова: «Стоїть проблема із набуттям громадянства серед дітей. Троє дітей із чотирьох уже мають 18 років, а без паспорта сьогодні вони, фактично, не мають можливості ні влаштуватися на роботу, ну, а хлопці відслужити у Збройних силах України, хоча не проти».
Більше поталанило найменшій доньці біженців. Та народилася на Волині, а тому з її громадянством – жодних проблем.
Батьки дякують Богові, що у її випадку не треба залежати від вірменського консульства. Адже тамтешній, та українській бюрократії загалом, вже не ймуть віри навіть самі чиновники.
Адам Харлампович, голова Ратнівської райдержадміністрації: „От якась бюрократизація з набуттям того громадянства існує в нас на Україні. Не можна, щоби без ходіння по муках отим людям – білорусам, росіянам, які хочуть отримати українське громадянство, не можна це зробити. Треба дуже багато довідок, багато ходінь, не зважаючи на те, що пройшло багато часу визначеного законодавством, щоб жити в нашій державі. Тут щось треба робити».
У районного ж відділення ВГІРФО до чиновників жодних зауважень. Там усе скидають на самих біженців. Мовляв, у відтермінуванні громадянства аж на стільки років тільки їх вина.
Олександр Юхим, керівник паспортно-візової служби Ратнівського району: «Довідка мала бути представлена ними з консульства, що вони не є громадянами Азербайджану і Вірменії, тому що на 91 рік вони проживали і там, і там. І вони нам не могли представити. Ми ждали, поки вони нам привезуть з консульства. Бо йдуть запити, а так, як там починалися на той момент бойові дії, не можна було отримати цієї довідки».
Однак тепер паспортисти обіцяють, до осені люди з Кавказу українське громадянство таки отримають. Головне, аби після паперової тяганини більш як у п’ятнадцять років у них не зникло бажання його мати. Адже стільки часу на синю книжку із золотим тризубом в області з іноземців не чекав ніхто.