 |
  |
Тату (з полінезійської мови - „малюнок”) - нанесення на шкіру за допомогою спецінструменту фарбувальних речовин для отримання стійких зображень.
На українських теренах перші татуювання відомі після російсько-японської війни 1904 року. Наші співвітчизники служили тоді на імперському флоті й надивилися барвистих наколок острів’ян. Невдовзі татуювання стало популярним і серед криміналітету.
Едуард Багіров, правозахисник: «Каждый рисунок имеет свой смысл, их достаточно большое количество – несколько сот рисунков. Это тюремный боди-арт, автобиография. На теле все, что можно посмотреть и можно сказать, где человек отбывал наказание, за какие преступления, какое он занимает место в иерархии тюремной».
За радянських часів татуювання вивчали серйозно, позаяк у жодній країні світу злочинці не мали такого різнобарв’я малюнків на тілі. Хіба що конкуренцію їм може скласти кримінальне середовище Гондурасу. І то сучасного. А в СРСР для ідентифікації осіб з темним минулим навіть запровадили обов`язкову реєстрацію татуювань. Цим давнім методом успішно користуються й нинішні вітчизняні правоохоронці.
Леонід Кір’ян, заступник керівника відділу Печерського РУ ГУ МВС України у місті Києві: «Користуючись відповідними базами, які маються у розпорядженні конкретних працівників міліції, ми можемо визначити особу. Розглянувши на її тілі відповідні татуювання - скільки була засуджена вказана особа, за який конкретний злочин».
За символікою сучасні «блатні» поділяють світ на «своїх» та «чужих», на справжніх «злодіїв» та «фраєрів».
Едуард Багіров, правозахисник: «Арестантская среда делится на категории, которые по тюремному называются масти. Первая масть, самая низшая – масть обиженных. В первую попадает человек, который был гомосексуалистом, или совершил тяжкие поступки (например, насилие) – его опускают. Могут облить мочой. Человек теряет статус и становится обиженным».
Якщо найнижчу масть татуюють без її на те згоди, то середня і вища категорії у тюремній ієрархії з гордістю носить свої відзнаки. Це мужики і так звані „блатні” – злодії в законі. Які верховодять в арештанському середовищі і наглядають за дотриманням неписаних законів.
Тоді як мистецтво боді-арту з зовнішнього боку ґрат простує семимильними кроками, основним інструментом його варіанту «аля буцегарня» і досі залишаються зв`язані на паличці або сірнику дві-три голки. Їх умочують в туш, далі проколюють шкіру по наперед нанесеному малюнку. В слідчому ізоляторі голки замінюють дротом від швабри, або кріпильними дужками від зошитів. Геннадій вже не один рік працює майстром в одному зі столичних тату-салонів. Каже, про тюремні наколки чув не раз, але коли клієнт замовив йому таку, категорично відмовив.
Геннадій, майстер тату-салону: «Я лично не делаю тюремных. Он просил меня сделать кота. Если можешь, мне сделай старой тушью. Я ему сказал, что я не делаю таких вещей. А только художественные. Почему? Потому, что это опасный вид деятельности и для него, и для меня».
Едуард Багіров, правозахисник: «Я не рекомендую людям, которые склонны к правонарушениям, не знают традиции, нравы и смысл этих рисунков набивать себе наколки. От тюрьмы и суммы не зарекайся. В любом случае, когда набивают наколки и попадаешь в любую колонию и заходишь в камеру, когда видят наколки авторитета – сразу же задают ворс – отвечаешь ли за наколки? Если нет – могут и палец поломать, и отрубить, могут заставить и кожу срезать».
За 18 років незалежності побувати на нарах встигли майже 3 мільйони наших співвітчизників. Для більшості з них тюремне тату стало другим паспортом, який важко пошкодити і ще важче втратити.