У Харкові мати позивається проти своїх дітей. Жінка звернулася до суду зі скаргою, що доньки не пускають її до власної квартири. Дівчата ж стверджують: ненька покинула молодшу дитину, коли їй був рік, на старшу, п'ятнадцятирічну. І десять років не з'являлася. А тепер повернулась і претендує на оселю.

- Она сказала: вы мне не семья, звать вас - никак.

У 15 років Марина стала мамою для маленької сестрички. Десять років вона виховувала Віку, влаштовувала її в дитячий садок і школу. Ненька ж зникла, коли молодшій доньці був рік.

Марина Меркулова, мешканка м. Харкова:

- Она с ней год пробыла. И это очень печальный год был. Я ребенка нашла - она со вшами была, она грязная, она худенькая была, настолько маленькая девочка. Она и так у меня худенькая. А то вообще была: еле-еле, одни косточки. Она не разговаривала. Она как Маугли, дикая. Вы не понимаете, в каком состоянии я нашла ее. Она ее крекерами с водой кормила. Вы думаете, это нормальное отношение матери?

Поки живі були бабуся й дідусь - допомагали дівчатам. Тепер Віка й Марина дають раду самотужки. Тиждень тому старша сестра отримала виклик до суду. З'ясувала: мати подала позов - хоче повернутися жити до дітей. Адже юридично однокімнатна квартира належить їй. Дівчата кажуть: у розмові ненька недвозначно заявила, що має намір звільнити від них житло.

Олександр Дворянчиков, адвокат відповідачки:

- Будет у нас судебный процесс не один. Не только у этого судьи. Тут будет, вероятно, подниматься вопрос вообще - об опекунстве. То есть, является ли мама в действительности мамой. Простите за тавтологию. И второй - право собственности квартиры.

Дізнавшись про позов, на боці сестер у суді захотіли виступити сусіди.

Ніна Махно, сусідка відповідачки:

- Не имеет она права никакого на эту квартиру. Девочка сама еще ребенок. А вы бы посмотрели - она там и ремонты делает. И делает так, чтоб уютно было девочке, сестричке жить.

Валентина Журавльова, сусідка відповідачки:

- Это просто в голове не укладывается, как можно такое сделать. Бросить детей. Маленького ребенка оставить на ребенка. А теперь она еще претендует на квартиру. Ну как? А куда ж детей тогда?

Позивачка, Зоя Меркулова, сидить у коридорі осторонь. Побачивши камери, ховається в кутку.

- Вы Зоя Алексеевна? Можно с вами поговорить?

- Да не обязана я с вами разговаривать!

У позові мати стверджує, що не кидала дітей, а навпаки - старша донька вигнала її з дому. І було це не 10 років тому, а 4. Чому ж сусіди кажуть, що в вічі не бачили Зої Меркулової? Чому молодша дитина не впізнає неньки в суді? Вони брешуть - переконує жінка.

Зоя Меркулова, позивач:

- Мне это стыдно, как матери, просто стыдно. Что у меня такое дите. Что я его так воспитала. Я  старею. Я хочу жить в своем жилье. Я покупала это жилье специально, чтобы было и моим детям, и мне, где жить. Почему я должна скитаться?

Юристи кажуть: довести, що дівчата також мають право на помешкання - складно, але можливо. І звинувачують органи опіки, котрі не подбали про дітей, коли Зоя Меркулова продавала 3-кімнатну квартиру померлого чоловіка й замість неї купувала 1-кімнатну й оформляла тільки на себе. Соціальні ж служби відповідають - сестри самі недогледіли.

Світлана Горбунова-Рубан, заступник Харківського міського голови:

- Они должны были обратиться в органы опеки. Они должны были обратиться по поводу лишения матери родительских прав. Что дало бы им путь к оформлению опекунства. Здесь речь идет о бездействии. О бездействии родственников.

Діти зізнаються: до органів опіки не зверталися, бо боялися, що обидвох заберуть у притулок. Чекали повноліття Марини. Нині в неї вже готові документи, і дівчина сповнена рішучості боротися за ліпшу долю для себе і своєї меншої сестрички.